Посіяла людям літа свої, літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу. Навчила дітей, як на світі по совісті жити, Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу
- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти. - Куди ж ви, бабусю? - онуки біжать до воріт. - Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити. Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо? - А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках? - А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, І срібло на травах, і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата, Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт. Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, - Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля, Змахнула рукою - злетіли у вись рушники. "Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем На цілу планету, на всі покоління й віки. She sowed to the people her summers, the leaflets of rye, Took the planet away, sent a trail of spores. She taught children how to live in the world by conscience, She sighed lightly - and quietly went abroad
- Where are you, Mom ?! - children rushed in fright. - Where are you, grandma? - grandchildren run to the gate. - Yes, I'm not far ... where the sun goes to rest. It's time for me, children ... And you grow up without me.
- But how are you without us? ... What did you think, Mom? - And who, grandmother, will lead us into a dream in fairy tales? - And I leave you all the rainbows with cranes, And silver on the grasses, and gold on the ears.
- We don't need rainbows, we don't need silver and gold, If only you were always waiting for us at the gate. But we will do all your eternal work, - Stay away, mother. Stay forever. Don't go!
She smiled, beautiful and gray as fate, She waved her hand - the towels flew off. "Stay happy," and became a pensive field To the whole planet, to all generations and ages.