Писати українськоюКоли за вікнами потяга зникают одне за одним дерева, а ще, напевно, коли краплі дощу течуть по вікнам маршрутки горизонтально. Ось тоді я думаю про те, що писати про ці краї можна тільки українською. Бо хтось на зупинці, не зважаючи на дощ, співає з гітарою голосно й щиро. А ще тому, що копиці з сіна за вікном мокнуть і неповторно пахнуть осінью, теплом і щастям, хоча звідки мені насправді це знати?
Про ці краї можна писати тільки українською. Про жовтяві гербери біля входу дерев’яного будиночка. Про сипучі скали, запах смаженого м’яса, попкорн на сковорідці і воду, що пахне протухлими яйцями. Про величезних равликів, ранні сутінки і одні носки на всіх. Далеко в горах де нема звязку й дороги, хоча, чесно кажучи, дороги там ніде немає. Про величезні хмари, дорогу пішки, сидіння на чужих лавицях і спроби зупинити хоча б віз з кіньми. Про шостий останній, найостанніший спуск по водяній гірці, схід сонця над озером, скрип дерев’яних половиць, чай на веранді, крадені лампочки і місіонерські, чи то хрестові походи з електрочайником по добрих людях, аби залити собі лапшу швидкого приготування на напівгнилому столі біля берегу.
Ніяк не можна, на жодній мові світу, про електрички вранці, дорогу до замку, чучала пугачів і кандали в казематі, що з енергетикою поганою і взагалі, "фу" і "ні в якому разі не варто". Про дерев’яні лежаки, буркут за посмішку і спасибі, лелек, що ховаються в очереті, білі від солі плечі і червоні від неї ж очі. Про зелену ще ліщину, історії освідчень, фільми з колою та солениками, гру в уно під дахом, поки кругом дощ і про стерті, зелені лікті, наче в дитини, насправді.
Є щось чарівне і апріорі українське і димуватих хмарах над лісами в горах, бо то зовсім не результат процесу фотодихання дерев, то просто курить люлька лісовиків що точать ляси десь на галявині підвечір. Бо слово "справжній" слід писати через "назавжди", бо слово "домівка" слід писати через "добре", а слово "рідний" писати взагалі не варто, хіба тихо шепотіти, ледь торкаючись язиком зубів, ледь коливаючи повітря довкола звуками, ледь віруючи у всю щирість зсередини, яку воно витягує за собою.
Про ці краї треба писати українською, бо на вхідних дверях якогось будинку біля Хусту теж українською просте українське спонукання, чи то може наказ "просто кохай". Бо вантажівки посміхаються один одному фароокими капотами, зустрічаючись на Боронявському переїзді. Бо в Боздошському парку мокро, брудно, холодно, але гамірно і незабутньо. Бо феєрверки в небі махають руками і відчайдушно тягнуться руками до землі.. марно тягнуться.
Про ці краї варто писати українською. Дарма ви смієтеся, що ми і українською то не говоримо. Щеб пак! Подивіться на того молодика з вишитим комірцем, та можливо ще на корзини під Ізою, а далі сядьте і за філіжанкою кави зізнайтеся, нарешті, хоча б самому собі, що нема нічого смачніше між Ужгородська кава. Чули Львів’яни? Нічого смачнішого.