Вежа Хмар все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

Обрій – вирій. Видноколо.
Видноколо – небокрай.
Мріє-марить темний вітер
Про свою печаль.

– Ой, чи доля, чи недоля?
Поталанить вмерти в полі?
Поталанить вмерти в полі?

Добрий ранок, моя одинокосте,
Холод холоду, тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
Небо дивиться на Париж.

Моя муко, ти ходиш по грані.
Вчора був я – король королів,
А сьогодні попіл згорання

Десь є біла вежа,
Біла вежа, де хмари мешкають.
Звідти виходять – дощі виводять.
Звідти виходять – туди й повертаються.
Спати лягають, туманом гойдають
Світ.
За небокраєм біла вежа.
Біла вежа, де хмари мешкають.

Вечір – мисливець,
Підстрелене сонце
Несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари –
Скривавлені крила.
По травах,
По обрію,
По душі.

Вороне-брате, вороне-сину,
Стань на крила – злети до хмари!
Вітер кричить! Вітер кличе!
Вороне-воїн, до болі! До бою!
Ввись! Рвись!
Там, де небо, дочку побачиш.
Вмерла дитина, без мами плаче.
Вороне чорний, брате, друже,

Біле – біле – біле поле,
Чорний гомін вороння.
Посідало та й замріялось
Про убитого коня.

Скаче кінь, копитом цокає,
Тонко вухами пряде.
Ще ви, чорні, передохнете,

Шелестить трава з ранку до ночі:
- Ой, зміє-гадюко, бережи очі!
Вечір дзвінкий, легки кроки.
Отрута безсила, хоч боси ноги.
Голка гостра, нитка сувора.
Кістка жовта, очі були чорні.
Сила гадюкиних очей
Замовленим кільцем стає.

Погасли кострища стоянок,
У землю пішли племена.
Забрали в холодні кургани
Сокири, мечі й письмена.
Стьмяніли браслети і гребні,
Розпались намиста разки,
Що їх одягали древні
Смагляві юні жінки.

Ой у синьому морі,
У безкрайній воді
Там де неба нема,
Де немає землі.

Стоїть явір молодий
Стоїть явір стрункий.
Із корінням міцним

Край землі, засипана снігом, з льоду й води,
Жінка біла хижо стоїть.
Їй і досі люди носять жертви –
До легких рук вкладають мертвих:
– У небо зведи!
Посмішка злая:
– Я лише граю, як може – злетить!
А я на порозі стану, руки розкину.

Там на горі тури орали,
красну рожу сіяли.
Красна рожа не зійшла.
Там дівка стояла.
Коло синього моря
безребра овечка стояла.
Край червоного моря
червоний камінь лежить.

Гори тремтять я падаю,
Горить земля за моїм слідом.
Старі поля родять ярою.
Стала земля зеленим колом.
З неба дощі каменем котяться,
Я на шляху тамую крок,
Стала земля відблиском місяця,
Горить земля сльозами зірок.

Яснее сонечко – велич-краса.
Хмари розвіяло, кров запікло.
Любощі-милощі, птахи прокинулись.
Соколи, ластівки...
Віщує зозуленька: раз, два, три, п’ять.
Дівчинка, дівка – роки летять.
Яснеє сонечко – чисте поважне.
Діти ростуть, а все інше не важно.

Стиглим зіллям, димом сизим
Стихла пісня. Ночі крила
Затулили, застелили ліс.
Закривавили, забили
Дві вовчиці, хижі, сирі,
Струнких олениць.
Мертвих кинули на плечі,
На вівтар знесли.

Сріблом плесо розійшлося.
Повний місяць - чисте злото.
Шкаралупа з неба світить
Попід ноги.
Ген - болото.
Йде, танцює дика діва.
Слід у слід по ній - лисиця.
На воді круги пускає,

Лисячі очі, ведмежі вуха,
Посмішка сірого кошеня,
У дзеркала стою, на себе дивлюся –
Бачу зображення – то вже не я.
Там хижі ікла,
За шклом кришталевим
Живе різная звірина.
Побачу духа –

Чути нікого, прозорість навколо,
Але хтось на сопілці грає,
Немов у танок закликає.
Щасливі дівочі співи
З усіх боків оточили.
Красу відчуваєш, захоплений звуком.
Жах передбачаєш серцевим стуком.
Бажання побачити, зустрічі страх.

Дикий голуб у надвечiр’я Невблагано i глухо воркоче. Мов над мудрим i давнiм повiр’ям Вiн чаклує в чеканнi ночi. А навколо така прозорiсть – Неприхована i вiдверта. I я бачу: виходять зорi Через хмари вiтрами потертi. I я вiрю: десь папороть квiтне, Як продовження давньоi казки, I пiдносить над цiлим свiтом Сизе полум’я вiри i ласки. Сизе полум’я в нiч на Купала! Не гаси свої тихi пожежi. Я знайду твої дивнi причали, Бо я вiрю у них безмежно. А на папороть голуб сiв. Там, на папороть голуб сизий. Непiдвладний оцiй красi, – Розбиває зорi карнизи. Нiч напружена, наче лук, Б’є луною у тишу незвичну. На дорогах яких розлук Квiтне папороть романтична. I навiщо оця краса? I навiщо цi луни низом? Коли голуб приречено сам Розбиває зорi карнизи.

Хвиля за хвилею
Тихо йде.
Важка вода бiль несе.
В пiнi бiлiй гiрких хвиль
Кружляють мовчки тiнi риб.
Хвилi, хвилi, що ви бачили
Там на днi, там на днi?
Риби, риби, що ви бачили

Хвиля за хвилею
Тихо йде.
Важка вода біль несе.
В піні білій гірких хвиль
Кружляють мовчки тіні риб.
Хвилі, хвилі, що ви бачили
Там на дні, там на дні?
Риби, риби, що ви бачили

Скотилося сонечко,
Стежка самотньості
Мене покликала
Голосом тихим.
Крок – і закапали сльози.
Крок – і закапала кров.
Серденько вирване,
В темряву вкинуте.

Я – стерня.
Я не тільки колюсь.
Я – стерня.
Я на небо дивлюсь.

І здається мені,
Що з моєї легкоі руки,
Ген не зорі квітуть,

Чорна – земля.
Чорна – стежка.
Йду по стежці – мертва.
В землю – йду в землю.
Загинула! Молода!
Молода загинула, світ цей кинула.
З землі вийшла – в землю пішла.
Чорна – стежка.

Як нестримно пророста
Свята наївна простота.
Її не сіють – тільки топчуть,
І не голублять, тільки косять.
Вона ж, поглянь, не м’яте клоччя,
А леза жилаві підносить.
І каже всім: "Мене не вбити.
Аби земля, я буду жити".

Тремтіли коні на стерні,
В тумані сивім.
У старовинному вбранні
Ти йшла на сиглін.
У плесі ніби у душі,
Ховала небо.
Із двох ущелин два вужі
Повзли до тебе.

Заніміла...
Від сльоз знесилена, очі закрила.
Руками тонкими вуста затулила.
Почорніла...
Коси одтявши, свічку запалила.
Темною хусткою голову вкрила.
Скам’яніла...
Дзеркала простирадлами вкрила.

Мряка! Мряка! Важко дихати!
Темрява волога стискає груди.
Мертва, мертва - важко повірити,
Та долю не зміниш - я вже не з людьми.
Хвилі, хвилі - сирі, свинцеві -
Тіло моє перегортають.
Вода, вода - вода холодна -
Коси мої розплітає.