Василь Дунець все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

Як швидко, батьку, роки пропливли,
Літа рясні й квітучі, юні весни.
І дні, коли молодші ми були,
Знов у глибинах пам’яті воскресли.
Удвох, з тобою сядем за столом,
Хай спогадами нам всміхнеться хата,
І, як колись, наповниться теплом,
Бо маєм, що згадати й що сказати.

Я кетяг калини у серці ношу -
Як гроно святої любові.
Відбилося все, чим я жив та живу,
У символі нашої волі.
Калина не дасть загубитись в путі,
У просторі цілого світу,
Я кожен свій крок відміряю в житті
Любов'ю, калиновим цвітом.

Музику та оригінальний текст написав Георгій Гончаренко (псевдонім Юрій Галич). Гончаренко народжений у Варшаві, сам з роду полтавських дворян. Генерал-майор при Скоропадському, потому- генерал-лейтенант у Колчака.
Закарпатський поет Микола Матола (1952–1993) на цю мелодію написав вірша «Мій друже Ковалю…», який присвятив«Карпатській Січі» та воїнам УПА й СКВ.

Дивлюсь я на зорі. О ні це не зорі,
Це лицарів очі ясні.
Вкраїно до тебе вернулись
Твої відчайдушні сини.

Сніги цвіли. Три сотні молодців
Прийшли в поля крутянські - золотії,
Щоб зупинити хижих ворогів,

Мені моя матуся промовляла,
Як покидав я батьківське гніздо:
Щоб доля нещаслива обминала –
Живи по-правді і твори добро...
І я пішов... Всіх кольорів нитками
Стелився шлях узором по землі;
Вузькими та широкими стежками
Неслись веселі й невеселі дні.

Сталось те, чого я більше всього боявся,
Чорні стрічки вінків, терпкий запах сосни,
Біль, як ранений звір, в мою душу ввірвався,
Розпаливши на попіл поміж нами мости.

Приспів:
Все ідуть і ідуть в дім наш з квітами люди
Я не бачу облич, я не чую їх слів,

Дмитро Павличко

Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.

Як надійшла щаслива доля,

Виростають сини на піснях, на казках, на молитвах
І ідуть по житті, як по кризі крихкій навесні
Як і нині і нам свою правду від лжи відділити
Як твої зрозуміти, Степане, і ночі і дні.

Степане-Степане, за що тебе вбито?
У чому твоя перед світом вина,
Твоя в тім провина, що є Україна

Знову Гамбург зустів нас дощем,
Плачуть голі дерева у сні,
Закриваюсь од вітру плащем
Та незатишно зовсім мені.
Мої думи гіркі невеселі
Точать серце у цій далині,
Десь дружина в холодній постелі,
Я ж тиняюся по чужині.

Як дикі коні мчать у даль мої літа,
Розтратив стільки у житті душі любові,
А десь живе собі моя земля свята
В ранковій тиші голубій, в сні вечоровім.
Там щовесни цвітуть жасмини і бузки,
Там ціле літо в небі жайвір не змовкає,