Іванна Шкромида все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

Дешеві цигарки й глінтвейн,
розповіді про колишніх,
сповнені романтичних штампів -
Я знову розумію, що покохала тебе без лишнього пафосу
й без кави в ліжко і без ситних сніданків.
Без подорожей на дахи будинків,
сновигання новими ще не причесаними вулицями.
І якби мене назвали божевільною,

це був початок цивілізації
тільки з'явилося світло,
тільки дротами - гудки
нас відправляли на згарища
просівати глину
від кількох сотень згорілих заживо
і ми йшли
в чорне зодягнуті

Заводи годують тебе, моя дівчинко. У їхніх руках - ложка чорного борошна і кусень зафарбованого хліба. Ти їси це з натхненням, прикусуючи губи, намагаючись вхопити кожну крихту приперчену. Тобі бракує солодкого, але ти наповнюєшся. Стає краще. Йдеш вулицями - розхристана й двояка. У тобі ж перетравлюються комахи, кордони й купідони. Шумно там, всередині. Лице маскується гримасою зайнятості й тимчасовості.
Заводи проводжають тебе тремтливим гудінням, намагаючись вхопити за волосся подовгуватими порізаними рукавами. Неслухнані локони стрибають-перестрибують, граються. Тебе тримають, а ти й не пручаєшся.
І факт не в тому, що ти слабодуха, просто очі позаду не прижилися. Не пришилися. Не приклеїлись.
Заводи тримають тебе за руку, напувають чорною кавою і дарують зів'ялі ромашки. Ти вдячна їм, ти закохана. В тобі купідони вимірюють стріли. Паралельно трамваї привозять додому, роздягають і залишають синці на підборідді. Словом - життя вдалося. Життя примостилось в тобі, у волоссі, у тому, що й не приснилось би, якби не заводи та їхні примірники,клоновані біржі, закутані іграшки, шматки пережованого паперу.
Заводи сплять за твоїм вікном, співають тобі мрійливі колискові. А зранку знову годують, обіймають, цілують в чого - наче вміють піклуватися. І коли тобі самотньо, ти йдеш в їхні обійми. Вкладаєшся їм на коліна - і відчуваєш себе в безпеці, поки хтось чорною не фарбою не домальовує твоє тіло, зсередини.

Зітреш мої відбитки на листівці -
строкатий почерк все вже розповів.
Така розлука вицвіте за тиждень,
якби ж за тиждень. Кажуть, у тобі
змінились очі, рухи тіла, й голос
нашіптує... Ми порізно удвох.
Ці кляті дні коротшають і рідшають,
ці кляті межі стискують і тріскають.

Я не писатиму тобі віршів, якщо читаючи їх, ти простягатимеш руки вгору, мов маріонетка ( чи правильніше "маріонет"), збочена (-ий) моїми римами. Я не кликатиму тебе в свої обійми, знаючи, що востаннє ти міцно тулився до стіни вагонного купе, яке трутили до Львова.
Буде образливо, якщо Львів закохається у тебе швидше.
Буде моторошно, якщо я взагалі не любитиму тебе, хоча це скоріш звучить сюрреально.
А якщо я полюблю Львів, Львів - тебе, а ти - мене, то хто ж буде зайвим тут, зараз, в цю хвилину, коли я потайки ховаю в собі бажання зрадити тобі саме з містом Лева?
Ти кардинально зміниш думку. Скажеш, що я повія і моє призначення - примерзати порваними колготами до зимового тротуару якогось задрипаного провінційного містечка.
Мабуть, тобі весело перед сном уявляти цю трагікомедію. Але знаєш, ти в дечому все-таки правий. Правий настільки, що я гублюся, де право, де ліво.
Львів уже був у мені.
А ти досі вагаєшся.

мовчи в мені
голос, як зброя, вбиває одразу
всі мої смерті випльовують фрази
останні
збиті вагони докупи
везуть їх на страту
ставити крапку
потім усе щоб спочатку

Можеш залишатися загадковим до останньої волосини на моєму плечі.
Дощ не випадково тривожить наші дихання і рухи уночі.
Ми – непрохані гості, вгортаємось теплим пледом і куштуємо мед,
а холод поміж ребрами стікає навгад, шукаючи твою родимку - мій силует.

Пломбірний чай на останок, перед виходом в нікуди, в ніч,
де Вівальді награє шум прибою і магнітний свист вітрів.
І перед чотирма закоханими очима пролітають комарині зграї,

Вільна думати, що ти вільний. Прийдеш завтра під мої вікна зі спорожнілою душею і я влиюсь в тебе, як свіже тепле молоко. Ніжна весна – це ще не запорука щастя. Вільна весна – це мій синдром. Такою створило мене життя. Бути ж багато частинною – це виклик, позов до втечі. Це те, чого ти не любиш в мені, а я в собі стримую.
Але якщо ти все ж таки прийдеш я поселюсь в тобі назавжди. Буду вирощувати хатні квіти, розмальовувати стіни габаритними зображеннями, аби ти відчув мої дотики зсередини.
Я буду твоєю швидкоплинною…
Я буду твоєю вічною.
Тридцята весна по тому кликатиме нас в обійми.
Старіти я буду теж в тобі, пригрівшись до серця сивиною.
Обіцяй мені теж бути вічним…

Усі порохівниці мого тіла набиті людськими страхами. Сьогодні я танцюю самотужки, викривлюючи стандартні мелодійні па, аби з мене не вилетіла жодна фобія. Пластинка в грамофоні моторошно скрипить, але не спиняється. Хто ж бо ще не вміє спинятися.
Ти був поряд останнім. Набивав у мене моторошні оповідки про боязнь закохатися не в ту людину. Я сиділа навпроти відкритою чакрою, вгамовувала твоє спантеличене дихання й тягнула цей страх мотузкою в себе. Ти десятки разів повторював, що тебе вкраде дивне створіння жіночої статті й почне топити в океані побуту. А потім ті дитячі плачі, що гострими голками впиватимуться в понівечені ще з юності коліна. Я крадькома ставала за твоїми плечима, поки ти примружував очі. Не торкалася твого тіла, не розчісувала пальцями волосся. Потім сідала в крісло. Ти відкривав повіки , опускав очі додолу й мовчки йшов, як і сьогодні.
Твоя пластинка скрипіла все частіше. Я гойдалася зламаною гілкою на зрубленому дереві, я знемагала від крихт, що просочувались моєю шкірою, повзли кров’яними потоками, ковзали між пальцями.
Коли ж ти почав мене боятися?

Спільність одного міста, спільність одного ліжка -
все , що вимірює близькість й віддаленість душ.
Спальні квартали, мов зморені еквілібристи.
Тишу не руш.

Спальні розмови - скрипіння старих табуретів,
стукіт надщерблених сонним вітанням чашок.
Я тобі - дзеркалом, ти мені - вродженим геном

стань мені послухом,
наскрізно чистим повітрям
зморені пролежні вицвіли
в сірих вагонах
дрібно вальсуючи, дні
ще блукають підземками
станції - мірками весен,
люди- валізами.

Ці весни нестрижені, втомлюють….
плутанинами купчаться в пальцях…
і невинно так стигну між старців,
чиї бороди кашлями зв’язані
мене тягнуть по той бік доріг…
сполох б’є стерті ноги в мізинці -
і невтямки розкидані руки
бавлять в піжмурки зсотані звуки

Єдиним надлишком неуваги стає мовчанка.
Габаритні порожні думки сплітають вітряними рухами.
І їй не треба знати, які в нього друзі ,
і що він споживав на сніданок. Тільки теплі плечі
і трішки незворушності.
Між ними сходять лавини й руйнують околиці.
Доводиться літати невичерпними просторами…
І та повинність тримати її за руку,

Я тебе ще не знаю, і поки це навіть приємно -
хизуватися знайденим вигином твоєї шкіри,
і вивчаючи речі, які визирають відбитками
пальців твоїх - це моя невід'ємна відрада.
Ти живеш в мені ідолом смерті.
Моя канонада.

Як покірно ти смертний, смиренність твоя в божевіллі,