АБВ
911pesni.ru
  • А
  • Б
  • В
  • Г
  • Д
  • Е
  • Ж
  • З
  • И
  • К
  • Л
  • М
  • Н
  • О
  • П
  • Р
  • С
  • Т
  • У
  • Ф
  • Х
  • Ц
  • Ч
  • Ш
  • Э
  • Ю
  • Я
  • A
  • B
  • C
  • D
  • E
  • F
  • G
  • H
  • I
  • J
  • K
  • L
  • M
  • N
  • O
  • P
  • Q
  • R
  • S
  • T
  • U
  • V
  • W
  • X
  • Y
  • Z
  • #
  • Текст песни Григір Тютюнник - Три зозулі з покльоном

    Исполнитель: Григір Тютюнник
    Название песни: Три зозулі з покльоном
    Дата добавления: 01.09.2020 | 06:34:15
    Просмотров: 30
    0 чел. считают текст песни верным
    1 чел. считают текст песни неверным
    Здесь расположен текст песни Григір Тютюнник - Три зозулі з покльоном, перевод и видео.
    Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу—хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…

    Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;

    — Здрастуйте, тітко.

    Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”).

    Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.

    — Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?

    Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:

    — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…

    Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.

    Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є — нема, є — нема, є…”

    Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:

    — Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?

    — Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.

    — Не брешіть, дядечку. Є…

    — Ну — є! Є…так не тобі, а Софії.

    — Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу…

    — Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.

    — Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.

    Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:

    — На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене.

    — Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!

    Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…

    —Чорнила слізьми не розмаж,—каже Левко і одвертається: жде.

    Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче…

    — Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.

    Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.

    — Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би…

    І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).

    А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.

    — А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?

    — Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.

    — І ви на неї не сердилися?

    — У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.

    — А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?

    — Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був” ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було—просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману.

    Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я,— каже,— картоплю в галушках люблю.
    "Who knows, son." The heart of all people is different. She has this, you see, and I have this… She was much younger than Dad, she was younger. He is thirty-three and she is nineteen. She lived with her carp for two years and made a hundred. Dad… he somehow did not grow old, he remained the same in his twenties and thirties… the falcon was “so tall, dark-skinned, his eyes are still blackened! He looked — just look at everything, and in his chest he will suffer. Maybe because he rarely looked up. He will cover them more with his palm and think of something. And the last time I saw him (I went with the transfer to Romny, they were taken there), they didn't bake anymore, they just pigeons — so sad. He looks at them as if from a fog.

    They came to us for meetings, Carpo and Martha. Every evening. And we used to chant in threes or sing softly. Dad is a baritone, and I help him with the second one, and Martha leads the first one. Her voice was then like her own, about to break, well, deft. And at least throw out Karp. Sitting at the ceiling watching. Or blows at the mustache, then in one, then in the other - loosens. Then I gave him a bowl of hot dumplings (he liked to eat fear), a spoon in his hands - eat, Carpe! And stomps as he throws himself. We sing, and he catches a couple from the bowl with his mustache and snorts so that the lamp on the table does not go out. "I," he says, "like potatoes in dumplings."

    Скачать

    О чем песня Григір Тютюнник - Три зозулі з покльоном?

    Отправить
    Верный ли текст песни?
    ДаНет