Вечоріє. Вже весна… Мати обіймає синову світлину. Тихо плаче, бо її життя Скупо біль забрала разом з смертю сина. У руках тримає матінка сорочку, Бога молить: «Сина не забудь!» Щоб прийняв синочка, як удома. Не забув від неї його пригорнуть.
Розриває душу страх, Сохнуть сльози на очах. Скільки доньок і синів залишилось на війні?! Повертають журавлі знов до рідної землі. Наші янголи-соколи не повернуться ніколи…
Вечоріє. Вже весна… А дружина й досі виглядає Того, хто доньці пообіцяв Повернутися живим із поля бою. Не відходить син їх від вікна, Адже та дорога батька проводжала. У очах надія ще жива. Маму діти, плачучи, втішають.
Розриває душу страх, Сохнуть сльози на очах. Скільки доньок і синів залишилось на війні?! Повертають журавлі знов до рідної землі. Наші янголи-соколи не повернуться ніколи…
Розриває душу страх, Сохнуть сльози на очах. Скільки доньок і синів залишилось на війні?! Повертають журавлі знов до рідної землі. Наші янголи-соколи не повернуться ніколи… Вечереет. Уже весна… Мать занимает сыновье. Тихо плачет, потому что ее жизнь Скупо боль унесла вместе со смертью сына. В руках держит матушка рубашку, Бога молит: «Сына не забудь!» Чтобы принял сынишку, как дома. Не забыл от нее его прижать.
Разрывает душу страх, Сохнут слезы на глазах. Сколько дочерей и сыновей осталось на войне? Возвращают журавли снова в родную землю. Наши ангелы-соколы не вернутся никогда…
Вечереет. Уже весна… А жена до сих пор выглядит Того, кто дочери пообещал Возвратиться живым с поля боя. Не отходит сын их от окна, Ведь дорога отца провожала. В глазах надежда еще жива. Маму дети, плача, утешают.
Разрывает душу страх, Сохнут слезы на глазах. Сколько дочерей и сыновей осталось на войне? Возвращают журавли снова в родную землю. Наши ангелы-соколы не вернутся никогда…
Разрывает душу страх, Сохнут слезы на глазах. Сколько дочерей и сыновей осталось на войне? Возвращают журавли снова в родную землю. Наши ангелы-соколы не вернутся никогда…