Отож вони собі ідуть, Несе з торбиною на плечах Нову коновочку старий. Спродать би то та молодій Купить хустиночку до речі, Та й за повінчання оддать. О старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать, А з тихої твоєї хати Нам возвістилася. Якби Пречистій їй не дав ти руку, Рабами б бідниє раби І досі мерли би. О муко! О тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних, жаль, Сліпі і малиє душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот і кують Кайдани новиє. Уб’ють, Заріжуть вас, душеубійці, І із кровавої криниці Собак напоять. Де ж подівсь Дивочний гость отой лукавий? Хоч би прийшов та подививсь На брак той славний і преславний, На брак окрадений! Не чуть, Не чуть ані його, ані Месії, А люди ждуть чогось і ждуть, Чогось непевного. Маріє! Ти, безталанная, чого І ждеш і ждатимеш од Бога І од людей Його? Нічого, Ніжé апостола того, Тепер не жди. Тесляр убогий Тебе повінчану веде В свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, Що на розпуття не прогнав. А то б цеглиною убили — Якби не вкрив, не заховав! В Єрусалимі говорили Тихенько люде, що стяли У городі Тиверіаді Чи то якогось розп’яли Провозвістителя Месії. — Його! — промовила Марія, І веселесенька пішла У Назарет. І він радіє, Що наймичка його несла В утробі праведную душу За волю розп’ятого мужа.
Ото вони собі ідуть, Прийшли додому. І живуть Повінчані, та не веселі. Тесляр колисочку дебелу Майструє в сінях. А вона, Пренепорочная Марія, Сидить собі коло вікна І в поле дивиться, і шиє Малесеньке сороченя — Комусь то ще? — Хазяїн дома? — Надворі крикнуло. — Указ Од кесаря, його самого, Щоб ви сьогодня, сей же час! Ви на ревізію у город, У город Віфлієм ішли. — І зник, пропав той тяжкий голос. Тілько руна в яру гула.
Марія зараз заходилась Пекти опрісноки. Спекла, В торбину мовчки положила І мовчки за старим пішла У Віфлієм. — Святая сило! Спаси мене, мій Боже милий! — Тілько й промовила. Ідуть, Сумуючи, собі обоє. І вбогії перед собою Козу з козяточком женуть, Бо дома ні на кого кинуть. А може, Бог пошле дитину В дорозі; от і молоко Сердешній матері. Скотина Іде, пасучися; рядком Ідуть за нею батько й мати І починають розмовляти Поволі, тихо. — Семіон Протопресвітер, — Йосип мовив, — Такеє-то пророче слово Сказав мені. — Святий закон! І Авраама і Мойсея! Возобновлять мужі єсеї. І каже, поти не умру, Поки Месію не узрю! — Чи чуєш ти, моя Маріє? Месія прийде! — Вже прийшов, І ми вже бачили Месію! — Марія мовила. Найшов Опріснок Йосип у торбині, Дає та й каже: — На, моя дитино, Поки що буде, укріпись, До Віфлієма не близенько; Та й я спочину. Утомивсь. — Та й сіли на шляху гарненько Полудновать. Отож сидять, А сонце праведне швиденько Додолу котиться. І глядь! Сховалося, і смеркло в полі. І диво дивнеє! ніколи Ніхто не бачив і не чув Такого дива. Аж здрогнув Святий тесляр. Мітла з востоку Над самим Віфліємом, боком, Мітла огненная зійшла. І степ і гори осіяла. Марія з шляху не вставала, Марія сина привела. Єдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! І Пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп’ялась! А недалеко край дороги Отару гнали чабани Та й їх побачили. Небогу, Її й дитяточко взяли І у вертеп свій принесли, І чабани його убогі Еммануїлом нарекли. Поэтому они себе идут, Несет с сумкой на плечах Новую коновочку старый. Спрод бы то и молодой Купить платочек кстати, Да и по повинчання оддать. В старец праведный, богатый! Не от Сиона благодать, А с тихой твоего дома Нам возвистилася. если бы Пречистой ей не дал ты руку, Рабами бы бидние рабы До сих пор умерли бы. В муко-! В тяжкая души печаль! Не вас ли мне, сердечных, жаль, Слепые и малые душой, А тех, что видят над собой Топор, молот и куют Кандалы новые. убьют, Зарежут вас, душеубийци, И с кровавой колодца Собак напоят. Где же делся Дивочний гость тот лукавый? Хотя бы пришел и посмотрел На нехватку тот славный и славный, На нехватку выдернутый! Не слышно, Не слышно ни его, ни Мессии, А люди ждут чего-то и ждут, Чего неопределенного. Мария! Ты, безталанная, чего И ждешь и будешь ждать от Бога И от людей Его? Ничего, Нижé апостола того, Теперь не жди. плотник убогий Тебя обвенчан ведет В свою убогую хижину. Молись и благодари, что не бросил, Что на распутье НЕ прогнал. А то бы кирпичом убили - Если бы не покрыл, не оставил! В Иерусалиме говорили Тихонько люди, что отсекли В городе Тивериади То-то распяли Провозвистителя Мессии. - Его - Сказала Мария, И веселесенька пошла В Назарет. И он радуется, Что служанка его несла В утробе праведную душу За волю распятого мужа.
Вот они себе идут, Пришли домой. И живут Обвенчаны, но не веселые. Плотник колыбельку плотную Мастерит в сенях. А она, Пренепорочная Мария, Сидит у окна И в поле смотрит, и шьет Маленькое Сорочень - Кому то еще? - Хозяин дома? - На дворе крикнул. - Указ От кесаря, его самого, Чтобы вы нынче, сей же час! Вы на ревизию в город, В город Вифлеем шли. - И исчез, пропал тот тяжелый голос. Только руна в овраге гудела.
Мария сейчас принялась Печь хлебы. испекла, В сумку молча положила И молча по старому пошла В Вифлеем. - Святая сила! Спаси меня, мой Боже! - Только и сказала. идут, Суммируя, себе оба. И вбогии перед собой Козу с козяточком гонят, Потому что дома ни на кого бросят. А может, Бог пошлет ребенка В пути; вот и молоко Бедной матери. скотина Идет, пасясь; строкой Идут за ней отец и мать И начинают разговаривать Медленно, тихо. - Семион Протопресвитер, - Иосиф сказал, - Такое-то пророческое слово Сказал мне. - Святой закон! И Авраама и Моисея! Возобновлять мужи ессеи. И говорит, поты НЕ умру, Пока Мессии НЕ узрю! - Слышишь ты, моя Мария? Мессия придет! - Уже пришел, И мы уже видели Мессию! - Мария сказала. нашел Опреснок Иосиф в сумке, Дает и говорит: - Вот, дитя мое, Пока будет, укрипись, К Вифлеема НЕ близко; И я отдохну. Устал. - И сели на пути хорошенько Полудновать. Так сидят, А солнце праведное быстро Вниз катится. И глядь! Скрылось, и стемнело в поле. И чудо чудное! никогда Никто не видел и не слышал Такого чуда. вплоть здрогнув Святой плотник. Метла с востоку Над самым Вифлееме, боком, Метла огненная сошла. И степь и горы осияла. Мария с пути не вставала, Мария сына привела. Единую ту ребенка, Что нас от каторги спасла! И Пресвятая, не должна, Нас, лукавых, розпьялась! А недалеко у дороги Стадо гнали чабаны И их увидели. племянницу, Ее и ребеночком взяли И в вертеп свой принесли, И чабаны его убогие Эммануилом назвали.