Я, як атом ділилася кожної ночі. У підвалі нашому рахувала зорі. Благала, тебе не втікати від мене щоночі, мені так остогидла самотність, і крила на спині - твої
А моя мила, казала тебе забути, казала змиритись, та змити до біса крила мої бліді. А я, зробила так як схотіла, і шкодую тепер, що не знаю її.
Твої крила потужні, я можу літати, і тоді не потрібен мені цей світ. Коли я вправно навчусь від тебе втікати. і не знатиму дороги до тебе - в твій дім.
Мабуть, так навіть краще, летітиму швидше, до сонця, яке подарує любов.
А сонце зігріло, так сильно. Так палко. Що я забула кількість моїх життів. Із кожною смертю я поверталась, із кожним подихом, стіни німі.
Одного вечора з помаланими крилами, люба мене віднайшла. я лежала на вулиці, птахом прибитим. Їй стало мене нарешті шкода.
Вона взяла мене у долоні. І тихо додому до себе - мене понесла.
(с) Олександра Садовська. I, as the atom divided every night. In the basement of our counted the stars. Begged, you do not run away from me every night, I'm so hateful loneliness, and wings on his back - your And my dear, say you forget, said a bad thing, and wash my damn wings pale. And I, did as they wanted, and now regret, I do not know it. Your powerful wings, I can fly and then I do not need this world. When I deftly may learn from you escape. and did not know the road to you - In your house. Apparently, so even better letitymu faster the sun, which will give love. And the sun warmed, so much. So fervently. What I forgot my number of lives. With each death I returned, with every breath, dumb walls. One evening pomalanymy with wings my darling has found. I was lying on the street, bird nailed. It was finally my mind. she took me in hand. And quietly home to his - I suffered. (C) Alexander Sadovsky.